Ціна, яку заплатила Україна за перемогу над нацизмом: цифри та факти

Якщо ми говоримо про внесок України в перемогу над нацизмом, то насамперед треба пам’ятати, що Друга світова війна для українців почалася не 22 червня 1941 року, коли Третій Райх напав на СРСР. Навіть не 17 вересня 1939 року, коли Радянський Союз, виконуючи домовленості з Німеччиною, напав на Польщу.

Друга світова почалася для українців 1 вересня 1939 року, тобто в той момент, коли почалася операція «Вайс».

На той час частина етнічних українських земель перебувала у складі Другої Речі Посполитої та інших держав, і тому українці брали участь у боях ДСВ та зазнавали втрат внаслідок бойових дій від першого дня війни. Те ж саме стосується і матеріального ресурсу, який був внесений у перемогу над нацизмом.

Саме тому вести підрахунок втрат, як економічних, так і людських, так само як і спробувати точно оцінити внесок України у перемогу над нацизмом, дуже складно. Як, наприклад, оцінювати втрати й внесок тієї частини нашої країни, яку окупував СРСР у вересні 1939 року, а у червні 1941-го тут уже були нові окупанти? Частина українців з цих теренів воювали у складі польської армії, інша була мобілізована до РСЧА, не кажучи вже про підпільні збройні формування, зокрема, УПА, Карпатську Січ, Січ Бульби-Боровця, радянські партизанські загони, польський рух опору тощо. Куди віднести взаємні депортації українців між СРСР і Польщею та Чехословаччиною? І як це все оцінювати?

Цими питаннями проблема внеску України у перемогу над нацизмом далеко не обмежується. Як і її втрат у цій війні. Тому, роблячи спроби оцінити цей внесок, важливо розуміти, що будь-які дані, які публікують історики, є далеко не остаточними й не точними.

Однак, попри таку складність підрахунків, оцінити внесок українського народу у боротьбу з країнами Осі все-таки можливо. Це треба робити. Хоча б для того, щоби запобігти таким трагедіям у майбутньому.

Ще одним важливим фактором, який слід враховувати у подібних підрахунках, є той, що під час їхнього проведення чомусь насамперед говорять про втрати, зокрема, людські. Однак втрати й внесок у перемогу — це не тотожні поняття. Оскільки втрати — це не внесок, це жорстока ціна. Тому не слід плутати людські втрати й ресурс, залучений для досягнення мети. Зокрема, й людський. Однак і розділити ці два поняття неможливо.

Станом на початок німецько-радянської війни у Радянській Україні проживало майже 42 мільйони людей. Але ще до 22 червня 1941 року у складі різних армій загинуло не менше 100 тисяч українців. Хоча ця цифра й не видається шокуючою на фоні наступних жертв, однак про цих людей теж потрібно пам’ятати. Оскільки їхні життя — це теж ціна. Ціна за перемогу над нацизмом і бездержавність України.

За період від червня 1941 року до травня 1945-го до лав РСЧА (Робітничо-селянська червона армія, збройне формування Союзу РСР) було мобілізовано від шести до семи мільйонів мешканців України, що становило близько чверті від всього складу армії СРСР.

Станом на травень 1945 року цей відсоток був ще вищий — до третини складу Червоної армії становили мобілізовані з УРСР.

У тилу Вермахту в цей час діяло від 50 до 200 тисяч радянських партизан і кількасот тисяч бійців УПА та інших збройних сил опору різних держав, у яких воювали українці.

Окрім Червоної армії, 120 тисяч вихідців з України воювали в арміях Польщі, 80 тисяч — в армії США, понад 45 тисяч — у арміях Британської імперії та її домініонів і 5 тисяч у війську Франції.

^{Інфографіка — АрміяІнформ}

Що стосується українців у лавах РСЧА, то 2,5 мільйона з них отримали радянські урядові нагороди. Загалом же нагороджених у Радянській армії було 7 мільйонів. Понад 2100 українців стали Героями Радянського Союзу. Хоча нагороди й не матеріальний ресурс, але вони свідчать про те, як воювали українці проти нацистів.

Якщо говорити про людські втрати, то безповоротні втрати військовослужбовців українського походження, які воювали на боці СРСР, становили від трьох до чотирьох мільйонів осіб. Кожен другий із тих, хто вижив, повернувся додому інвалідом. Точний підрахунок втрат неможливий з кількох причин, одна з них, як відомо, полягає у ставленні радянського військово-політичного керівництва до своїх громадян.

Під час оцінки втрат слід не забувати, що територія УРСР була повністю окупована військами Третього Райху від червня до грудня 1942-го, а від 1941 року до 1944 року була ареною бойових дій.

За цей час загинуло ще від п’яти до семи мільйонів мирних жителів України різних національностей, тобто кожен сьомий.

Окремим рядком тут слід виділити трагедію євреїв, які мали нещастя опинитися на окупованих територіях. Ціною єврейського народу за відсутність держави стали до півтора мільйона вбитих і закатованих лише на території України.

^{Інфографіка — Інститут національної пам’яті}

Також варто врахувати, що 3,5 мільйона людей, тобто кожен дванадцятий житель України, було евакуйовано в північні та східні райони СРСР, де більшість цих людей працювали на підприємствах оборонної промисловості.

Ще 2,5 мільйони українців було вивезено до Райху як остарбайтери. У цьому переліку є ще близько 350 тисяч так званих «фольксдойчів», які втекли разом з Вермахтом та понад 200 тисяч кримських татар, яких вже РСЧА депортувала у 1944 році до республік Середньої Азії, де померло від 20 до 40 відсотків цього народу. Як їх рахувати й куди віднести ці втрати?

За найскромнішими підрахунками, сукупні демографічні втрати українців упродовж 1939−1945 років наразі оцінюються у вісім-дев'ять мільйонів осіб. Центральна, Південна та Східна Україна втратила 30% населення, Галичина — 22%, Волинь і Полісся — 12%.

Загалом же на Україну припала третина військових та цивільних втрат СРСР. 1944 року в УРСР залишилося 27,5 мільйона жителів, а довоєнна популяція відновилася лише в середні шістдесятих років.

За період активних бойових дій та окупації було зруйновано 714 міст та понад 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств. Все це важким тягарем лягло на плечі українців, які там жили під час війни та відбудовували зруйноване після приходу радянських військ.

Однак лише втратами, як уже зазначалося, внесок у війну не вимірюється. Українська РСР на початок німецько-радянського збройного конфлікту мала значний економічний потенціал, зокрема, й в оборонній промисловості, яка для тодішньої влади СРСР була найважливішою галуззю.

У тридцятих роках у напіваграрній республіці ціною мільйонів людських життів було створено потужний промисловий комплекс. 1941 року понад 550 підприємств України було евакуйовано на схід СРСР, майно та худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності. Все це стало найбільшим переміщенням матеріальних цінностей в історії.

Те, що не могли вивезти, знищували. Варто згадати хоча б Дніпрогес. За час окупації та бойових дій на теренах України було повністю або частково зруйновано понад 16 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі шкіл та інших навчальних закладів, понад 10 мільйонів мешканців залишилися без даху над головою.

Було зруйновано чи затоплено 882 шахти Донбасу, тобто практично всі. Потужність електростанцій впала до 0,4% довоєнного рівня.

^{Інфографіка — Радіо Свобода}

Внаслідок війни матеріальні збитки УРСР склали від 40% до 45% збитків усього Союзу, а промислове виробництво впало на 75% до рівня 1940 року. Переважна більшість евакуйованих підприємств так і не повернулися назад, а Україна була поставлена перед необхідністю здійснювати ще одну індустріалізацію.

Довоєнного рівня республіці вдалося досягнути 1950 року, але ціною цього знову був голод 1946−47 років, під час якого померло до 1,5 мільйона людей.

У грошовому еквіваленті матеріальні збитки оцінюються у суму від 285 до 450 млрд тодішніх радянських карбованців. Це еквівалент тодішніх 100−200 млрд доларів США.

Якщо перерахувати їх за нинішнім курсом, то йтиметься про трильйони доларів. Однак це лише прямі збитки, а як оцінити опосередковані — зруйновані долі, ненароджених дітей, демографічні та психологічні наслідки для майбутніх поколінь і всі інші трагедії, які несе за собою війна?

Як уже зазначалося, кілька сотень тисяч українців воювали за лінією фронту у різноманітних регулярних та іррегулярних військових формуваннях. Внаслідок дій партизанських загонів, що діяли на теренах України під різними прапорами, окупаційною адміністрацією та Вермахтом було втрачено 461 військове підприємство, 915 складів з амуніцією, 248 вузлів зв’язку, 607 залізничних мостів, 4959 залізничних ешелонів, 1566 танків та броньованих машин, 211 літаків та до 500 тисяч солдатів і офіцерів.

^{Інфографіка — Інститут національної пам’яті}

Яку ціну заплатили за свій героїзм бійці партизанських формувань — точно встановити неможливо.

Однак не підлягає сумніву, що вона була дуже високою. Ще одним з наслідків дій партизанів стали репресії щодо цивільного населення, яке безжально знищувалося після вдалих акцій повстанців.

Спалення Корюківки у березні 1943 року загонами угорської військової жандармерії стало найбільшою «акцією відплати» на теренах Європи — загинуло 6700 людей та було знищено 1290 будинків. У цьому контексті неможливо не згадати, що радянський партизанський загін Олексія Федорова, наслідком дій якого і стала каральна акція, переважав угорців у десять раз, але нічого не зробив для порятунку жителів Корюківки.

Загалом же ціна, яку заплатила Україна за перемогу над нацизмом, є колосальною. Точні підрахунки практично неможливі за відсутності необхідних даних та різних методологій цих підрахунків. Але важливо розуміти, що, коли сучасна влада сусідньої країни намагається приватизувати цю перемогу, це є черговим переписуванням історії та пропагандистським фейком.

Зокрема, й тому, що у Другій світовій війні Радянський Союз спочатку виступав союзником Третього Райху, а потім видав себе за його жертву. Крім того, війна була світовою, в ній брали участь й інші держави, тому не треба все зводити лише до війни в Європі та протистояння між СРСР та Німеччиною. Воювали й інші, і їхні втрати були не меншими, а внесок у перемогу Осі зла — куди більшим за радянський.

Щодо України, то це була однозначна трагедія. Оскільки, не маючи суб’єктності та держави, українці опинилися безпорадними маріонетками в лавах армій чужих їм держав. І часто вбивали один одного. Ціна програшу у тодішній визвольній боротьбі була занадто високою. І цю ціну ми платимо й досі, зокрема й тим, що змушені доводити очевидне.