Що таке ППО, з чого складається і як працює

ППО — це протиповітряна оборона, часто до цих трьох букв додають ще слово «система» і це не дарма. ППО — це саме система протиповітряної оборони, тобто безліч засобів виявлення та знищення, пов'язаних між собою.

Коли йдеться про ППО, це завжди система, яка складається з комплексів (зенітно-ракетних чи артилерійських). А комплекси, у свою чергу, теж складаються з дрібніших елементів (радарів, пускових установок, ракет, зенітних гармат, командних пунктів, транспортних машин тощо).

Кожен окремий елемент не вирішує завдання захисту, лише у складі комплексу можна знайти і знищити повітряну ціль.

Європейська система ППО MEADS. У якій, щоправда, використовуються американські ракети PAC-3MSE компанії Lockheed Martin

У цій статті ми говоритимемо про ППО як про систему захисту від так званих аеродинамічних цілей. Тобто літаків, вертольотів, безпілотників та крилатих ракет.

Для перехоплення балістичних (таких, як «Іскандер») ракет – ППО підходить погано. Для цього завдання потрібні спеціалізовані системи ПРО (протиракетної оборони. – Ред.).

Протиповітряна оборона призначена для захисту свого повітряного простору, прикриття сухопутних військ або своєї авіації. Причому їй не обов'язково збивати цілі, іноді достатньо просто присутності, щоб авіація противника боялася заходити в зону дії.

Для того щоб забезпечити захист, система ППО повинна вміти робити таке:

1. Виявляти повітряні цілі.
2. Класифікувати та супроводжувати їх.
3. Видавати вказівки для перехоплення.
4. Знищувати ціль. Наводити свої ракети чи інші засоби ураження.

Цілевказівка – це процес розрахунку «параметрів цілі» – напрямку польоту, висоти, швидкості, прискорення. Простими словами — це розрахунок траєкторії повітряної цілі та траєкторії своєї ракети таким чином, щоб вони обов'язково зустрілися.

Для цього можуть використовуватися два засоби:

• радіолокаційні станції (РЛС, просто радари);
• оптико-локаційні станції (ОЛЗ).

Перші випромінюють у простір радіохвилі та вловлюють відбитий від цілі сигнал.

Другі нічого не випромінюють, а просто оглядають небо в інфрачервоному або звичному оптичному діапазоні, щоб виявити загрозу.

Втім, у деяких системах малої дальності виявленням займається звичайна людина за допомогою своїх очей або бінокля.

Після того як ракету або літак противника виявлено, його політ відстежується, щоб визначити напрямок, висоту та швидкість. Ці дані потрібні для того, щоб сформувати цілеказівку, тобто задати маршрут польоту своєї зенітної ракети або вибрати попередження для зенітної гармати.

Є два основні принципи наведення:

1. Командне наведення – коли команди ракеті, куди летіти, віддаються із землі.
2. Самонаведення – коли сама ракета захоплює ціль і керує своїм польотом.

Наприклад, ракета «Стінгер» у комплексі Avenger сама захоплює ціль, оператору потрібно деякий час супроводжувати її та пустити ракету. А в ЗРК «Оса» ракета керується командами із землі.

Обидва принципи мають свої переваги та недоліки. Але в сучасних зенітно-ракетних комплексах найчастіше використовують комбінований метод: на першій ділянці шляху до цілі ракетою управляє наземна станція, а на фінальній ділянці вона самостійно захоплює ціль.

ППО не лише на землі. Есмінець ППО ВМС Великобританії класу «Дерінг». Контролює повітряний простір у радіусі 400 км, відстежує 1000 цілей одночасно, може знищити 48 повітряних цілей у радіусі 120 кілометрів

Щоб забезпечити зустріч зенітної ракети та літака, ракету потрібно відправити не туди, де літак зараз, а туди, де він з'явиться згодом.

Якщо згадати про те, що ціль може (і швидше за все буде) маневрувати, то й ракеті потрібно також змінювати свою траєкторію, щоб не схибити.

Зазвичай завдання потрапити точно в ціль не ставиться, зенітній ракеті потрібно підлетіти досить близько, щоб спрацював дистанційний підривник, і літак потрапив у хмару осколків.

Найсучасніші зенітні ракети можуть працювати за принципом hit-to-kill, тобто потрапляти точно в ціль, а не вибухати поруч. Іноді вони навіть не мають боєголовки, а ціль знищують прямим попаданням.

Ми звикли уявляти ППО як наземні комплекси озброєні ракетами. Це просто звичка, адже система протиповітряної оборони СРСР будувалась саме на основі наземних зенітно-ракетних комплексів (ЗРК).

Але, наприклад, система ППО США, створена з урахуванням авіації та флоту, а наземних систем зовсім небагато. Така система, природно, гнучкіша, але й дорожча. Кораблі та літаки дорожчі за машини.

Отже, система ППО може складатися з:

• Стаціонарних радарів контролю повітряного простору
• Стаціонарних зенітно-ракетних комплексів
• Рухомих зенітно-ракетних комплексів
• Зенітної артилерії
• Літак ДРЛВ (дальнього радіолокаційного виявлення)
• Винищувачів-перехоплювачів
• Кораблів ППО

Залежно від завдань та можливостей кожна країна будує свою власну систему. І Україна будує свою відповідь на погрози.

Класифікації можуть бути різні, але найпростіша – за дальністю дії.

Системи поділяють на:

1. ППО далекого радіусу дії — зазвичай від 100 км і більше
2. ППО середнього радіусу — від 20 до 100 км
3. ППО ближнього радіусу дії — від 10 до 20 км
4. ППО малої дальності — до 10 км

Кожен із видів ППО має свої сильні та слабкі сторони, тому вони виконують різні функції і, в теорії, повинні боротися з різними цілями.