Творимо разом, разом боремось: історії наших співробітників, які щодня захищають українців

6 грудня вся Україна відзначає День Збройних Сил, вшановуючи мужність та самовідданість тих, хто стоїть на захисті нашої держави. Серед них і співробітники холдингу Treeum, в який входить й Finance.ua.

Віталій Єрмаков обіймає посаду creative manager у медійному бізнесі Treeum. Він працює в компанії від 1 лютого 2022 року.

^{Фото з особистого архіву Віталія Єрмакова}

«24 лютого 2022 року відчуття були змішані. Звісно, що був і страх, і нерозуміння масштабів того, що відбувається. Але паніки не було. Для себе я точно вирішив, що не буду стояти осторонь.

До повномасштабного вторгнення не мав жодного військового досвіду. Ба більше, навіть не був на обліку у ТЦК за місцем проживання. Не було у мене й знайомих у лавах ЗСУ та й часу на те, щоб обирати собі підрозділ. Тоді ворог був у Київській області в перші ж дні великої війни. Тож я, пошукавши в Інтернеті, знайшов, що на Оболоні роздають зброю. Це було за 10 хвилин ходу від мене — біля магазину «Епіцентр» на вул. Богатирська.

Прийшов я туди 25 лютого. Мій перший похід виявився невдалим — сказали, що зброя закінчилася й всім треба розходитися. Але з тим миритися ми не хотіли. З хлопцями, з якими познайомилися на місці, поїхали шукати інші точки, де можна отримати зброю. Але і ця подорож виявилася невдалою. Я повернувся додому. Перечекав декілька годин. І пішов знову на те саме місце.

Цього разу мені пощастило: приїхали вантажівки зі зброєю. Зброю роздавали прямо з КамАЗів на території якоїсь промзони. Отримати можна було лише стрілецьку зброю: автомати та кулемети. Того дня я вперше у житті взяв до рук автомат — АК-74 1989 року виробництва. Навіть не знав, як правильно споряджати магазини. Про стрільбу я взагалі мовчу.

В перші дні був повний хаос. Адже в паніці дуже багато зброї видали навіть без документів та будь-яких записів. Ми тоді навіть не розуміли, до якого підрозділу потрапили. Це нагадувало якийсь заколот недосвідчених повстанців, які захопили склад зі зброєю. Згодом вже зрозуміли, що ми тепер на службі в 112 бригаді ТрО (129 батальйон).

Як би це дивно не звучало, але багато до чого на війні я вже звик. Хоча ніколи не думав, що армія стане частиною мого життя. Проте це вже сталося. Звісно, що велике значення має і підтримка родини. А ще окрема подяка компанії Treeum за фінансову підтримку. Власне, завдяки цьому за 2,5 роки я всього два рази оголошував збори: на купівлю автівки та на її ремонт. Всі інші питання вдається закривати за власний кошт.

Вільний час в армії, саме коли ти на фронті — поняття умовне. Адже ти не можеш поїхати до родини та проводити час так, як тобі заманеться. Є тренування, є інші справи підрозділу, скажімо так, поза межами бойових наказів. Тому у вільний час намагаєшся максимально відпочити, поспілкуватися з родиною та побалувати себе якоюсь нормальною їжею, якщо є така можливість.

Реалії війни такі, що тобі доводиться спілкуватися з великої кількістю людей. І це неоціненний досвід. Адже у цивільному житті багато з ким я б навіть не зустрівся. Бо все ж таки мирне життя дозволяє тобі формувати свою бульбашку: професійну та соціальну. І багато чого залишається за її межами.

Я бачу, що після перемоги у нас буде ще більше роботи, ніж під час війни. І мова не лише про відбудову країни. Бо багато хто забув, заради чого українці стали на захист своєї батьківщини…".

Валерій Любарський працює в юридичному департаменті Treeum, обіймаючи посаду адвоката. У компанії від 22 червня 2021 року.

^{Фото з особистого архіву Валерія Любарського}

«24 лютого я з дружиною та друзями були третій день в Гудаурі (Грузія). Шалено каталися хто на лижах, хто на борді. Я фрірайдер на лижах, нарізання дуг у цілинному снігу — це моя давня хардкорна пристрасть. Виникає логічне питання: чи думали ми, що відбудеться вторгнення зі сторони болотяних сусідів та їхніх бульбанутих друзів? Так, думали.

Ми вже почали забувати, але вторгнення росіян Україна очікувала на початку 2021 року, то був лютий-березень. Тоді плани вторгнення, напевно, змістили на початок 2022 року. Мої парамілітарні заняття, курси, самоосвіта почалися від 2014 року, тобто від початку російсько-української війни. Втім, тогочас мені не вистачило духу піти добровольцем на схід України, а повістка так і не прийшла.

Від 2003 року я молодший лейтенант юстиції в запасі, «піджак» на армійському сленгу, прийнявши присягу Українському народові у ВІКНУ.

Від вересня 2021 року почав замислюватися над контрактом резервіста територіальної оборони в одному з батальйонів міста Києва, коли ситуація з росією погіршилася і вже від січня збирав довгий перелік документів на контракт в Силах територіальної оборони ЗСУ. Втім, думав що операція вторгнення відбудеться навесні 2022 року, за сухої погоди.

Отже, 24 лютого я відчув великий гнів і люту ненависть коли все сталося. Прийшло повне усвідомлення. Мене просто ковбасило від люті. Ситуацію погіршило те, що на північний схід від Києва залишилися наш малолітній син та тесть з тещею.

Отже, повернення до України відбулося літаками з Тбілісі через Стамбул в Будапешт, звідти автобусом в Ужгород, звідти потягом до Києва і автівкою за Київ на зустріч з рідними. Наступної доби дружина з сином на евакуаційному потязі рушили на захід України і далі в ЄС на пʼять нескінченно довгих місяців.

5 березня я вступив до лав ЗСУ у 129-й (Оболонський) батальйон ТрО 112 бригади ТрО, який стояв в обороні на північній околиці Києва.

Тут цікава внутрішня трансформація: у свої умовні 30 років формула була «вчуся, прийде повістка — піду», а в умовні 40 все зацементувалося на «моя хата скраю, першим ворогів повбиваю».

Напевно, такий «накрут» для мене логічний, бо я достатньо послідовний у дефолтних налаштуваннях. Події жорсткої реальності запустили механізм «бий і кусай», попри те, що часто вивертало від страху. Врешті-решт, вогонь люті став духовним паливом і допоміг в армійській адаптації.

Як не дивно, але станом на кінець 2024 року мене тримають присяга, дана Українському народові 20 років тому. Все та ж лють, страх за рідних і бажання розірвати ланцюг історичних невдач моєї батьківщини. Ці речі — база, ґрунт, фундамент. Віра — то слабка, то знову сильна, залежно від багатьох факторів.

Якщо ближче до буденних справ, то підтримує занурення в професійну діяльність офіцера. Від літа 2022 року я на посаді начальника штабу створеного того ж року 244-го стрілецького батальйону 112 бригади ТрО. Спочатку т. в. о., потім штатно. Всі бойові ротації пройшов разом з батальйоном, опікуюся підрозділом у цій ролі.

Довелося дуже багато вчитися, галопом наздоганяти професійних військових. Моя посада — це, умовно, бути в десяти місцях одночасно. Часом ця діяльність настільки мене виснажує, що лежу вранці в сильній апатії та довго не можу встати.

Війна достатньо сильно вʼїлася у свідомість. Наприклад, коли я їду у відпустку чи тилові відрядження, то часто оцінюю рандомну місцевість з погляду її військової фортифікації, потім сам з себе подумки сміюся. Можливо, я настільки пасіонарна людина, що не вмію інакше.

Разом з тим, намагаюся перемикатися. «Провітрювати шпаківню» критично важливо. Люблю читати публіцистику, дивлюся фільми вечорами, або після добових чергувань. Ржу з мемів, які рятують мою останню нервову клітину. Переписуюся з цивільними друзями. Намагаюся багато жартувати, часто це екстремальні жарти на тему смерті. Буває, кричу і матюкаюся в емоціях, пропускаючи та розсіюючи їх, для профілактики інсультів та інфарктів. Потім прошу вибачення, якщо ці емоції стосуються колег.

Можливо, вперше, як батальйон, ми повірили в себе коли пішли в контрнаступ у Харківській області у вересні 2022 року і закріпилися у Вовчанську та околицях. Там ми підкріпилися трофейною зброєю та боєприпасами, почали мінувати місцевість, огризатися з мінометів через державний кордон у росію.

Те, що я досі живий, саме по собі позитивно, деколи й це усвідомлення наповнює силою.

Весняно-літня Донеччина, вечірні аромати трав, краєвиди дають відчуття рідної землі, мої ноги наче корінням проникають глибоко в цю землю. Що це, як не позитив?

Чесно кажучи, моя візія майбутнього України вигоріла, як і я сам. Вірю в те, що Україна має стати озброєним до зубів форпостом західної цивілізації. Це наша органічна роль, що підтверджується століттями історії.

Швидше за все, ми втратили можливість збройного повернення до кордонів 1991 року, але ми не перші і не останні в історії, потрібно перегрупуватися, змінити цілі з поправкою на реальність і перти невпинно.

Перемога може бути різною. Українців я бачу в майбутньому до чорта крутими перцями. Багато військових залишаться в Силах оборони, попри всі їхні зойки відчаю чи роздратування. Вони трішки перепочинуть, обіймуть сім’ї та стануть хребтом війська. Багато хто зміцнить армії та приватні військові компанії багатьох країн світу. Це буденність масової демобілізації у будь-якій країні. Ми будемо долати демографічну кризу.

Думаю, Україна в умовах жорсткого дефіциту низькокваліфікованої робочої сили буде змушена відмовитися від націонал-шовіністичних течій і допустити на ринок праці людей з Азії. Втім, потрібен буде максимум зусиль, щоб інтегрувати їх у суспільство. Безперечно, для людей з ментальністю «садок вишневий коло хати» це буде шоком.

Відносини суспільства з кастою своїх же воїнів будуть складними, це надзвичайно жорсткий виклик для суспільства, особливо для демократичного, де заохочується широкий спектр думок. Еволюціонуй або помри. Це мій ескіз майбутнього, багато чого зміниться. Можливо, за 10 років я сміятимусь над цим текстом. Знаю одне: мій син знатиме, хто ворог".

Георгій Сейлов обіймає посаду Junior frontend developer у кредитному бізнесі Treeum. У компанії працює від 3 лютого 2022 року.

^{Фото з особистого архіву Георгія Сейлова}

«24 лютого 2022 року я відчув дике бажання зʼїхати з 25 поверху біля моря в Одесі десь на перший поверх до батьків. Такі були перші враження. На другий день повномасштабного вторгнення пив зі своїм батьком пиво на кухні. Ми казали, що нікуди не підемо, бо це ненадовго все, на третій день ми на тих самих місцях на кухні пили каву і я питаю «може, підемо?», у відповідь «ну збирайся, я тебе завезу і до своїх поїду». Він у мене військовий на пенсії був. Я приїхав у частину, де ніс строкову службу сім років тому.

Перші пів року я служив в тилу в Одесі на охороні обʼєктів, дуже сильно хотів приносити користь, тому потребував переведення у бойову частину. Не знаю, чи був це правильний вибір, бо я дім та рідних не бачив рік через це.

Відправили у Запоріжжя, в бригаду Гвардії Наступу Кара-Даг. Спочатку був піхотою, вчився вбивати, скажімо так, але мене помітив начальник розвідки батальйону і забрав до себе у взвод розвідки спеціального призначення. Відучився на пілота й працював на позиціях, коригуючи артилерію та штурмові групи.

Почався контрнаступ на Запорізькому напрямку. Зрозумів, що хочеться робити щось більше, пішов на зачистку окопів з хлопцями, де зірвав розтяжку і зловив дупкою і ногою уламки від гранати. Побув у госпіталі два тижні. Командир мій сказав, що більше я нікуди не піду, бо я хороший пілот. Тому я вивчився на пілота дронів-камікадзе, почав нищити особовий склад ворога і підірвав декілька одиниць техніки.

На той момент я втратив купу побратимів у контрнаступі, впав у глибоку депресію і шукав способи перевестись, бо відпустку не давали, а щоб не зʼїхати з глузду, треба було додому.

Мене за вміння та заслуги запросили до дуже сильного спецпідрозділу «Омега», який базується в моєму рідному місці. Побув я вдома тиждень і поїхав назад на Запорізький напрямок. Коротко кажучи, за пів року у спецпідрозділі я отримав орден за мужність 3 ступеня, звання молодшого лейтенанта і повагу від людей, які воюють від 2014-го.

Звісно, не все так позитивно, в мене є психологічні проблеми, депресія, всесвітня втома і від патріотизму не залишилось ні краплі, але з проблемами я впораюсь. Головне, що я не просто так живу це життя, й завдяки моїй роботі моя сімʼя може жити спокійно.

Триматися зараз мені допомагає кішка, яку я евакуював з Курської області. Я зробив їй паспорт український, вона вже наша. Ще в мене прекрасне оточення, друзі, підписники та колеги з компанії, які у разі необхідності закривають потреби, вірять в мене та підтримують. Всесвіт дає мені тільки прекрасних людей поруч.

Від війни, на жаль, неможливо відволіктись, постійно в роботі, бо ворог не спить і я не можу спати. Хоч батарейка вже давно сіла, але якось на каві та енергетиках нормально. Вільний час присвячую тільки собі та вже ось кішці, ще не зустрів ту саму, яка б чекала та відволікала.

На війні я бачу позитивний момент в побратимстві, а ще в мене пушка НАТівська крута. Ось вийшла гра «Сталкер-2», а я розумію, що в мене цікавіше тут.

Щодо майбутнього України, я, звісно, вірю що ми будемо передовою державою у всіх сенсах, але також розумію, що треба багато роботи для цього і щось міняти в загальному плані".

Павло Пупишев працює в компанії Sales Manager Insurance у відділі «страхування». Співробітником Treeum є від 16 лютого 2022 року.

^{Фото з особистого архіву Павла Пупишева}

«24 лютого 2022 року у мене була нервовість та трохи паніки. Я точно не думав, як довго це триватиме і наскільки жахливо це буде.

Я мобілізувався у 2024-му, тому це було більш прозаїчно. Я не дуже сміливий, щоб сам пішов. Але повістки не ігнорував і постійно чекав час, коли буду в армії.

Триматися зараз мені, мабуть, допомагає те, що я нарешті на місці, де можу хоч якось допомагати, робити те, що правильно. А ще очікування відпустки, хоч до наступної ще шість місяців.

Між роботами не багато часу на відпочинок. Я розмовляю з рідними, переважно мовчу та слухаю. А так помітив, що намагаюсь імітувати своє цивільне життя: читаю книжки (маю їх кілька), слухаю інтерв’ю та подкасти, готую страви. Це наче повертає тебе додому.

Позитивний момент я вбачаю у тому, що я більш-менш витримав і не зʼїхав. Також позитив, що познайомився з хорошими людьми, яким просто не байдуже і які без пафосу, схожі зі мною за менталітетом. Це радує.

Майбутнє України бачу нормальним у короткостроковій перспективі та гарне у довгостроковій, тому що війна перемішає все у світі.

Ця війна «народила» багато небайдужих людей, об’єднала їх. Вірю, що це не пропаде, хоч і розумію, що може бути і не так, та головне, на якому ти боці".

Ми пишаємося нашими колегами, які не лише працюють над створенням майбутнього, але й щодня боронять наше сьогодення. Наш холдинг Treeum — це люди, які творять, захищають і об’єднують, тому у цей День ЗСУ ми дякуємо нашим захисникам і продовжуємо робити все можливе, аби підтримувати їх і нашу країну.

Просимо й вас не забувати про українського солдата. Донатьте та допомагайте щодня. Разом наближаємо перемогу!