Як діяти, якщо роботодавець не платить заробітну плату

Винагороду за працю гарантує Конституція України, а Закон України «Про оплату праці», регламентує як її розміри, так і порядок виплати. Зокрема, стаття 24 гарантує, що «заробітна плата виплачується працівникам регулярно».

Окрім того, право на оплату праці закріплено у Кодексі законів про працю, де цьому питанню присвячено Главу VII «Оплата праці», а стаття 115 КЗпП так само гарантує регулярну виплату заробітної плати.

Правовий режим воєнного стану вніс деякі корективи у правовідносини між роботодавцями та працівниками, однак Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який дещо коригує положення КЗпП та ЗУ «Про оплату праці», не звільняє працедавця від обов’язку виплатити заробітну плату — він лише дозволяє відтермінувати цю процедуру та звільняє працедавця у деяких випадках від відповідальності за несвоєчасну її виплату.

Стаття 10 цього закону прямо вказує на це — «звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов’язку виплати заробітної плати».

Законодавець також передбачив відповідальність працедавця за невиплату або несвоєчасну виплату заробітної плати. Такі норми передбачені, зокрема у Кодексі України про адміністративні правопорушення (стаття 41) та Кримінальному кодексі України (стаття 172).

Отже, право на отримання заробітної плати прямо захищене законом. Щодо практичної сторони, то у разі її невиплати існує два шляхи стягнення: позасудовий та судовий.

Під словосполученням «позасудовий шлях» не слід розуміти розбірку у стилі дев’яностих, під час якої хлопці спортивної статури пояснять вашому начальнику неправомірність його позиції. Йдеться про можливість уладнати конфлікт між працедавцем та працівником щодо заборгованої заробітної плати без звернення до суду.

Цей шлях, власне, дуже простий і передбачає прямий діалог з роботодавцем. Краще його вести у письмовій формі — це, якщо досягти компромісу не вдасться, допоможе у розв’язанні проблеми в суді.

Отже, якщо вам заборгували заробітну плату, потрібно звернутися до роботодавця та дізнатися причини затримки.

Після цього (або одночасно чи замість цього — на ваш вибір) необхідно написати заяву на ім’я роботодавця з вимогою виплатити заборговану заробітну плату.

Також можна вимагати компенсації частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати з урахуванням індексу зростання цін та вимогою обґрунтування підстав затримки у виплаті коштів.

Якщо на підприємстві створена та діє Комісія з трудових суперечок, то працівник має право звернутися з відповідною заявою до цієї Комісії, яка повинна у десятиденний термін розглянути скаргу та вжити заходів щодо стягнення заборгованості. Рішення комісії за трудовими суперечками підлягає виконанню роботодавцем у триденний термін по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження.

Якщо це не подіяло — ви маєте повне право звернутися до поліції з заявою про факт грубого порушення права на оплату праці. Однак варто врахувати — поліція не уповноважена стягувати заборговану суму, вона лише вестиме розслідування за фактом заяви.

Якщо ж розв’язати проблему шляхом переговорів не вдалося, працівник має право звернутися до суду з відповідним позовом. З позовом до суду можна звертатися відразу, оминувши позасудову процедуру, описану вище.

Як роз’яснює Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, для стягнення заборгованості із заробітної плати працівник може звернутися до суду двома способами:

• у порядку наказного провадження — якщо вимога працівника про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати є безспірною, тобто цю вимогу неможливо заперечити;
• у порядку позовного провадження — якщо існує суперечка між роботодавцем та працівником щодо розміру заборгованості з виплати заробітної плати та/або права на її отримання.

Наказне провадження означає спрощену процедуру судочинства. Для позивача це насамперед набагато швидший термін отримання рішення суду, яке у цьому випадку матиме форму судового наказу. Заява про видачу судового наказу розглядається судом протягом п’яти днів.

Разом із цим боржник та заявник не викликаються, а судове засідання не проводиться. Розглянувши заяву, суд видає судовий наказ або відмовляє у його видаванні, постановивши відповідну ухвалу.

У разі задоволення заяви стягувача суд видає судовий наказ, який є виконавчим документом. Це означає, що стягувач має передати його у виконавчу службу, яка приймає його до негайного виконання. Далі вже вся справа за виконавцями.

Позовне провадження означає довшу процедуру — якщо спрощено, то це буде класичний судовий процес із поданням позовної заяви, доказів, заперечень, судовими засіданнями, апеляційною інстанцією тощо.

Як уже зазначалося, без цього не обійтися, якщо між працедавцем та працівником існує суперечка щодо заборгованості. Ця процедура може тривати досить довго, однак, якщо стягувач виграє позов, то після набуття рішенням суду законної сили його також необхідно передати на виконання до виконавчої служби разом із відповідною заявою.

Щодо підсудності, то, за загальними правилами, визначеними у ст. 109 Цивільного процесуального кодексу України, позови до фізичної особи (у нашому випадку — до ФОП) пред’являються до суду за зареєстрованим місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Позови до юридичних осіб пред’являються за їхнім місцеперебуванням.

Водночас статтею 110 ЦПК України передбачена можливість пред’явлення позовів, що виникають із трудових відносин, також і за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Отже, під час звернення працівника до суду для вирішення трудового спору він має право обрати суд, у якому розглядатиметься справа, з урахуванням правил, наведених вище.

Фактично це означає, що позов можна подати там, де зручніше позивачу, тобто працівнику, якому заборгували зарплату, на його власний розсуд — або за місцем реєстрації фірми чи ФОП, де він працює, або за місцем реєстрації позивача.

Щодо судового збору, який у багатьох випадках значно обмежує доступ громадян до правосуддя, то, відповідно до ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», у разі звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати, позивач від його стягнення звільняється.

До позову необхідно додати документи, які підтверджують право працівника на стягнення заборгованої заробітної плати. Як правило, це будуть: підтвердження, що працівник працює на підприємстві, наприклад копія трудового договору, наказу про прийняття на роботу, трудової книжки; підтвердження того, що працівнику нараховано заробітну плату, наприклад платіжна відомість, довідка.

Якщо працедавець відмовився надати ці документи, їх може витребувати суд, однак про це треба написати у позовній заяві.

Варто також зазначити, що термін звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати необмежений.

Ще один нюанс, який варто пам’ятати — законодавство України не передбачає такого поняття, як «колективний позов».

Тобто, навіть якщо до суду звертається кілька десятків або й сотень працівників одного роботодавця, кожен з них подає окремий позов. Суд потім може об’єднати їх в одне провадження, однак все одно — кожен працівник звертається до суду індивідуально.

Існують ще й інші нюанси, тому, якщо для вас ця матерія занадто складна, радимо звернутися за кваліфікованою юридичною допомогою.

Це ж саме варто зробити, якщо ваш випадок містить суперечності та може трактуватися неоднозначно. У випадку стягнення заробітної плати можна скористатися допомогою адвоката у межах безоплатної правової допомоги. Таке право надає Закон України «Про безоплатну правничу допомогу», а зробити це можна, перейшовши за цим посиланням.

Й насамкінець ще один важливий нюанс, про який чомусь часто забувають — всі вищеописані дії можливі лише у разі легального працевлаштування та такої ж легальної процедури оплати праці.

У всіх інших випадках жодні законні дії, на жаль, практично неможливі.