Як працює економіка Ірану

У 60-70-х роках минулого століття останній шах Ірану Мохаммед Реза Пахлаві розпочав так звану Білу революцію – процес модернізації економіки та суспільства. Цикл реформ мав би подолати феодальні пережитки й інтегрувати країну у світову капіталістичну систему. Цього хотіли самі іранці, адже шість пунктів економічних і соціальних реформ дістали всенародне схвалення на референдумі 1963 року.

Але радикальна вестернізація Пахлаві захлинулася в ісламській революції, яка закінчилася в лютому 1979 року. «Шах пішов, імам прийшов!», – кричали прихильники ісламізації.

Країна під владою аятоли Хомейні відкинула капіталізм і комунізм, ставши на власний шлях розвитку, основою якого був іслам. Ідучи цим шляхом, Іран й опинився там, де є сьогодні – у союзниках міжнародних злочинців, себто росії.

Доступна також відеоверсія цього матеріалу 👇

У Другій світовій війні тодішній монарх Реза Шах Пахлаві був союзником Третього Рейху. Але 1941 року в Іран увійшли британські та радянські війська. Під їхнім тиском він був змушений відмовитися від влади на користь сина – кронпринца Мохаммеда.

Кронпринц Мохаммед з донькою Шахназ і дружиною – принцесою Фавзією Фуад

Необмежене 38-річне правління Іраном Мохаммеда Пахлаві було перерване лише раз – у 1953-му, коли шах на короткий термін покинув країну через суперечності з прем’єром Мохаммедом Мосаддиком.

Мосаддик у 1951 році націоналізував нафтовидобувні компанії, що перебували в приватних, здебільшого британських, руках. У відповідь Велика Британія разом зі США оголосили бойкот іранській нафті. А вже в серпні 1953 року стався переворот, який підготувало ЦРУ. Унаслідок перевороту прем’єр опинився у в’язниці. Через велику популярність Мосаддика серед населення шах Мохаммед Реза Пахлаві зрештою звільнив його, після чого Мосаддик провів решту життя під домашнім арештом.

Пахлаві ж повернувся до Ірану та знову приватизував нафтову промисловість і взявся за реформи. Курс, якого дотримувався шах, був орієнтований на Захід.

Фільмування журналу Vogue в Ірані, 1969 рік

Іран за часів Мохаммеда Пахлаві був єдиною ісламською державою, що підтримувала дружні відносини з Ізраїлем. Окрім того, Пахлаві підтримував проамериканські режими в Чаді, Сомалі й Омані. Будь-яка опозиція до монархії суворо придушувалася спецслужбами.

У січні 1963 року в Ірані відбувся референдум щодо економічних і соціальних реформ, які отримали всенародну підтримку: за них проголосувало майже 5,6 млн громадян, тоді як проти – лише 4 115.

Біла революція призвела до вибухового економічного зростання, швидкої урбанізації, руйнування феодальних звичаїв і зростання рівня життя міських найманих працівників. Жінки отримали рівні права з чоловіками: вони могли голосувати та бути обраними, працювати юристами й суддями тощо. Селяни отримали землю.

Іранські жінки до ісламської революції

Саме аграрна реформа була найважливішою у всьому циклі перетворень. Іранські селяни ставали власниками землі через її відчуження у аристократів-землевласників.

Уряд викуповував землю за фіксованою ціною і продавав її селянам на 30% дешевше з можливістю розстрочки на 25 і більше років за мінімальними процентними ставками. Унаслідок майже 90% іранських здольників, а вони з родинами становили 40% населення країни, стали землевласниками.

Але значна кількість ділянок мала недостатній розмір і не могла прогодувати сім’ї, що їх отримали. Проблема полягала у співвідношенні землі та чисельності населення. Тому ділянки перекуповувалися, і згодом в країні виникла нова землеробська еліта.

У селян був вибір: повертатися в найми чи мігрувати в міста. До 41% селянства обрав міграцію. Міста, попри вибух індустріалізації, важко справлялися з припливом населення – там просто не потребували такої кількості робочої сили. Переселенці почали складати маргінальний вибухонебезпечний в плані соціального протесту прошарок.

Загалом же період Білої революції характеризується швидкими темпами промислового зростання, зокрема завдяки нафтодоларам – в Іран у 1973-му запросили іноземних фахівців, які почали впроваджувати американське обладнання нафтового видобутку.

Протягом 1963-1978 років ВВП на душу населення збільшився зі 100 до 1 521 дол. на особу. Темпи приросту промислового виробництва становили:

• з 1962 до 1968 року – 8,8% на рік;
• з 1969 до 1972 року – 11,5% на рік;
• з 1973 до 1978 року – 26% на рік.

В країні утвердився середній клас – понад 1 млн сімей стали власниками малого бізнесу. Для нових підприємств підготували близько 700 тис. спеціалістів.

Приватизація державних підприємств та продаж їхніх акцій населенню призвела до створення нового класу промислових підприємців. Робітники на підприємствах отримали гарантоване законом право на 20% чистого прибутку та додаткову винагороду за підвищення продуктивності чи зниження витрат.

Також була організована велика система соціального страхування та пенсійного забезпечення.

Але осучаснення країни відбувалося занадто швидкими темпами. Реформи не враховували національно-релігійну специфіку, тому натрапили на серйозний опір з боку численного шиїтського духовенства.

Під час Білої революції шах цілеспрямовано обмежував своїми реформами не лише політико-ідеологічну роль духовенства, але і його економічну міць (наприклад секуляризацією церковної земельної власності – аятоли лишилися без ренти), чим налаштував духовенство проти себе.

Окрім того, під тиском адміністрації новообраного президента США Джиммі Картера Мохаммед Пахлаві звільнив кілька сотень політичних бранців. І тоді почали з’являтися комірки опозиції, зокрема, марксисти й ісламісти.

Законна діяльність опозиції дозволила поширити протестні настрої в суспільстві, пов’язані з утиском релігії, внутрішньополітичним націоналістичним курсом у поєднанні з проамериканською зовнішньою політикою, політикою державного капіталізму на тлі масової бідності.

Річ у тім, що значна частина сільського населення не зуміла скористатися з нових можливостей. І в цієї незадоволеної маси швидко з’явилися лідери.

Головним ідеологом антизахідного й антиреформістського опору став аятола Рухолла Хомейні.

Опір реформам ширився країною і радикалізувався, через що шах вимушено посилював політичні репресії. З жовтня 1977 року Іран накрила хвиля демонстрацій. Критичної позначки протистояння досягло у 1978-му. Постійні страйки та демонстрації паралізували країну.

Близько мільйона людей вийшли на площу Азаді (Свободи) в Тегерані, 1979 рік

Ера Пахлаві добігала кінця. 16 січня 1979 року шах полишив Іран і вирушив у вигнання. Ісламська революція перемогла.

Хомейні зволікати не став, а почав «вибивати зуби цьому режиму», як він і обіцяв під час своєї 20-хвилинної промови на цвинтарі Бехешті-е Захра, яку виголосив одразу по поверненні в країну в лютому 1979-го.

1 квітня після референдуму проголосили Ісламську Республіку Іран. У грудні того ж року ухвалили нову конституцію країни, яка декларує необхідність планової економіки. Вища влада, відповідно до основоположного документа, належала аятолі.

Чи треба казати, що теократичний режим Ірану перебував у конфронтації з більшістю політичних та економічних гравців не тільки регіону, а й світу?

Точкою неповернення закономірно можна вважати 4 листопада 1979 року, коли група студентів з організації «Мусульманські студенти – послідовники шляху Імама» захопили американське посольство в Тегерані й утримували заручників протягом 444 днів.

Іранські студенти захоплюють посольство США в Тегерані, 1979 рік

Американці розцінили інцидент, як порушення міжнародного права й акт «тероризму та анархії». Іранська влада стверджувала, що це протест проти втручання США в їхні внутрішні справи.

Власне через це Вашингтон і застосував санкції щодо Ірану. Громадянам США й американським компаніям заборонялося працювати в Ірані або створювати спільні підприємства з іранськими компаніями.

Було запроваджене повне торговельне ембарго, припинена закупівля іранської нафти. Американці заборонили продавати Ірану запчастин для військової техніки. Також в американських банках заморозили іранські активи на загальну суму 12 млрд дол.

Санкції посилили після початку ірано-іракської війни 1980 року. Вашингтон заборонив міжнародним фінансовим інститутам видавати Ірану кредити, також проти Тегерана було застосоване збройне ембарго.

А вже 1984 року Державний департамент США оголосив Іран спонсором тероризму. Причиною стала гіпотетична причетність Тегерана до теракту в Лівані – підриву миротворців у казармах Бейруту в жовтні 1983-го. Це потягло за собою нові санкції – будь-яка допомога Ірану опинилася під забороною.

Проте санкції не завадили іранцям збільшувати свій ВВП. З 1979 до 1990 року, відповідно до даних Світового банку, він зріс з 90,39 млрд дол. до 124,8 млрд дол.

Близько половини всіх бюджетних коштів, а саме 45%, поступало та продовжує поступає від експорту сирої нафти. За обсягами цього ресурсу Іран зі своїми 157 млрд барелів посідає наразі четверте місце у світі після Венесуели, Саудівської Аравії і Канади.

З часів ісламської революції середні державні асигнування на соціальну політику становили 59% державного бюджету. На економічні цілі й оборону витрачали 17% і 15% бюджету відповідно.

39% соціальних та економічних асигнувань йшли на освіту, охорону здоров’я та соціальне забезпечення. 16% витрачалися на водопостачання та енергетику, 5% – на промисловість і видобуток корисних копалин, 12% – на будівництво доріг і рух транспорту, 5% – на інші цілі.

До 1990 року в Ірані були націоналізовані банки, страхові компанії, основні підприємства, здебільшого нафтової галузі. Але після 1988 року, коли закінчилася ірано-іракська війна, теократії довелося вдаватися до приватизації для повоєнної відбудови країни.

Хоча більшість галузей важкої промисловості, таких як сталеливарна, нафтохімічна, мідна, автомобільна та машинобудівна залишилися в руках держави.

На стику десятиліть світ сколихнув смертний вирок (фетва), який у 1989 році виніс аятола Хомейні британському письменнику індійського походження Салману Рушді за книгу «Сатанинські вірші», в якій автор образив іслам.

У 1996 році США за звинуваченням у підтримці тероризму й екстремізму, а також в розробці зброї масового ураження посилили санкції проти Ірану аж до повного ембарго на двосторонню торгівлю. Нові обмеження поширилися зокрема на міжбанківську діяльність, експорт іранського обладнання в США та інвестиції в іранські компанії. Обмеження на роботу з Іраном тоді вперше торкнулися і енергетичних підприємств третіх країн, насамперед європейських.

У 2000-х роках санкції проти Ірану запроваджували не тільки США. В основному вони були пов’язані з іранською атомною програмою. Тегеран увесь час заявляв, що його ядерні дослідження мають виключно мирний характер. Наприклад, у 2010-му запрацювала Бушерська АЕС.

Водночас іранські лідери дозволяли собі неоднозначні висловлювання. Так, президент Ірану Махмуд Ахмадінежад у 2011 році сказав, що його країна не потребує ядерної зброї, але Вашингтон пошкодує, якщо вступить у конфронтацію з Тегераном.

Захід посилював санкційний тиск. Протягом 2013-2015 років через санкції експорт іранської нафти суттєво впав, що сильно вдарило по економіці країни, тому Ірану довелося піти на поступки й укласти Спільний всеосяжний план дій.

Коли домовленість запрацювала і більшість обмежень були зняті, ВВП Ірану у 2016 році зріс на 12,3%, здебільшого через видобуток та експорт нафти й газу. Пізніше цей ефект перекинувся і на інші галузі. Міжнародний валютний фонд прогнозував іранській економіці зростання на 6,1% у 2017-му.

Після виходу США з угоди та запровадження нового пакету санкцій, які були спрямовані на банківський сектор (у листопаді 2018-го Міжнародна міжбанківська система передачі інформації та здійснення платежів SWIFT відключила Центральний банк Ірану й інші організації країни від своєї системи), нафтову промисловість і транспортну галузь, Іран опинився відрізаним від зовнішніх ринків, враховуючи, що попередній санкційний пакет стосувався валютного, автомобільного секторів і металургії.

Насамперед потрібно розуміти, що економіка Ірану – це суміш централізованого планового управління, держвласності на нафтові й інші великі компанії, приватного підприємництва та сільського господарства. І все це орієнтоване на абсолютну самозабезпеченість.

Експорт Ірану впевнено переважає над імпортом, а з початком повномасштабної війни в Україні іранці примудрилися наростити обсяги постачання, зокрема, нафти та зброї.

Так, за словами заступника міністра оборони Ірану Мехді Фарахі, експорт іранських озброєнь зріс утричі в період з березня до грудня 2022 року порівняно з аналогічним періодом попереднього року.

Згідно з оцінками консалтингових компаній TankerTrackers, Vortexa та Kpler, експорт нафти з Ірану наприкінці 2022 року становив у середньому від 810 тис. до 1,2 млн барелів на добу. Основний покупець – Китай, але не гребує іранською нафтою і Індія. У грудні імпорт сирої нафти до Китаю з Ірану досяг рекордних значень.

У червні ж, як пише Bloomberg, експорт іранської нафти зріс до найвищого рівня з моменту відновлення санкцій США п’ять років тому. Її видобуток досяг 2,9 млн барелів на день.

До речі, нафтотрейдери припускають, що США раді продовженню постачання «чорного золота» з Ірану, якщо вони допомагають утримувати ціни на нафту під контролем.

Країни, які підозрюються в транспортуванні іранської нафти. Джерело: Ed Finley-Richardson / Twitter

Узагалі ж навколо санкцій всередині Ірану вже давно створився та розвивається окремий бізнес, з яким пов’язані силові структури, корумповані чиновники та місцева мафія. Ті, хто в долі, будують для своїх сімей розкішні палаци в елітних районах Тегерана та відправляють дітей вчитися до США.

Окрім «чорного золота» Іран експортує чорну ікру. Цей ринок у світі поділили між собою кілька країн: Китай, росія, Італія, Франція, Польща, Німеччина та США, тому видобуток делікатесу в інших країнах, зокрема в Ірані, невеликий. Однак Іран контролює 50% ринку дуже дорогої ікри з Каспійського моря. Яйця білуги коштують близько 160 дол. за унцію (28,3 грама. – Ред.).

У 2002 році Іран створив національну електронну банківську платіжну систему Shetab, яка 2017-го мала понад 54 тис. банкоматів по всій території Ірану.

У березні 2005 року Центральний банк Ірану підписав угоду з банкоматною мережею Бахрейну Benefit та системою ОАЕ UAES про підключення цих систем до мережі Shetab. У жовтні того ж року Іран та Китай пов’язали свої банківські системи.

У травні 2008-го мережа банкоматів Ірану була пов’язана з мережами банкоматів Катару та Кувейту, що дозволило клієнтам мати прямий доступ до своїх рахунків з Ірану й арабських країн.

У січні 2023-го свої банківські системи пов’язали Іран і росія.

Окрім того, Іран, постійно критикуючи Захід і капіталістів, чудово користується їхньою спадщиною. Так, ту ж Бушерську АЕС ще в 1975 році почала зводити німецька компанія Kraftwerk Union AG. Добудовувати її в 90-х допомагала росія.

До слова, Україна розглядалася як можливий учасник Бушерського проєкту, але відбувся зрив постачання українських турбін для АЕС. І в цьому вагому роль зіграли США.

Бушерський контракт передбачав участь харківського Турбоатому в ірано-російському договорі на постачання до Ірану устаткування для атомної електростанції. Проте 1998 року Україна відмовилася від участі в цьому проєкті в обмін на ініціативу США з поглиблення україно-американської співпраці зокрема у сфері високих технологій. Пізніше тодішній прем’єр Анатолій Кінах визнав, що США не виконали своїх обіцянок перед Україною.

Ще один приклад – авіаційне підприємство Iran Helicopter Support & Renewal Company (IHSRC), яке виникло на базі комплексного регіонального центру з ремонту гелікоптерів західного виробництва, створеного в 70-х роках за допомоги США й Італії.

Сьогодні Іран має розвинену вітчизняну промисловість і багато інвестує в передові науки – нанотехнології, біотехнології, фармакологію, космічні та ядерні технології тощо. Також керівництво держави посилає своїх фахівців навчатися за кордоном, щоб ті привозили в Іран передовий досвід.

У проміжку 2005-2010 років Іран пройшов процес приватизації, завдяки якому частка держави у валовому внутрішньому продукті була зменшена з 80% до 40%. У планах скоротити державну присутність до 20%.

Ще одна з прибуткових ніш Ірану – торгівля органами (нирки – найпопулярніший «продукт»). Продавати частини тіла тут дозволено законом. Іноді держава закуповує органи для тих, кому потрібна пересадка. Така легалізація зменшує чергу на трансплантацію.

Більшість людей, що продають свої нирки, серйозно потребують грошей. Понад 40% з майже 88-мільйонного населення Ірану живе за межею бідності. Середній вік донорів – 22-34 роки. Ціни ж на органи залежать від віку, терміновості та групи крові. Наприклад, печінка у 2018 році коштувала від 15 тис. дол. до 50 тис. дол.

Продати органи можна через оголошення на стінах лікарень або через спеціальних брокерів. Вони шукають донорів через Telegram та Instagram, або ведуть сайти, де обидві сторони – донори та реципієнти – платять комісію за розміщення оголошень.

Окрім нафти та газу велику частку (практично 50%) ВВП Ірану складає сфера послуг. Станом на вересень 2019 року 49% (12 млн) працездатного населення було зайняте саме у сфері послуг. В Ірані це готельна справа, транспорт, фінансові послуги, нерухомість, будівництво та державні служби.

Загалом аналіз іранської економіки ускладнюється через те, що країна, як Північна Корея чи Куба, приховує реальну інформацію. Утім, очевидно, що Іран залишається потужним гравцем Близького Сходу.