Декларування майна посадовцями: як це працює в інших країнах

Низка антикорупційних організацій, вочевидь висловлюючи думку суспільства з цього приводу, вимагає від президента ветувати закон. Навіть була зареєстрована відповідна петиція, яка за добу набрала понад 60 тис. голосів з 25 тис. необхідних для розгляду.

Зробить це чи ні Володимир Зеленський – побачимо найближчими днями. А тим часом цікаво дізнатися, як справа декларування державних службовців налагоджена в провідних демократіях світу, зокрема США, Великій Британії та країнах Європи.

Саме в цій країні і зародилася ідея декларування доходів вищим керівництвом країни, до яких належать як депутати обох палат парламенту, так і президент і ціла низка інших топпосадовців.

Першу спробу зробили у 1965 році, коли тодішній президент Ліндон Джонсон видав указ, згідно з яким вищі федеральні чиновники мали звітувати про свої доходи перед податковими органами.

Надалі практику декларування розширяли і вдосконалювали, у 1977 році був ухвалений Кодекс етичної поведінки членів Сенату Конгресу та Кодекс етичної поведінки членів Палати представників, відповідно до яких сенатори, кандидати в Сенат, члени Палати представників та ще ціла низка чиновників мали подавити декларації про свій майновий стан.

Система набула остаточного вигляду у 1978 році, коли був ухвалений Закон «Про етику службовців державних органів». З цього часу посадовці федерального рівня (США – федеративна країна) зобов’язані оприлюднювати звіти про свої доходи.

У разі неподання декларації або надання брехливих відомостей чиновнику, який має подавати декларацію, загрожує до одного року в’язниці та неабиякі фінансові санкції. Декларації в США непублічні, однак їх ретельно контролює податкова служба, якій американці, на відміну від українців, цілком довіряють.

Найстаріша демократія світу зобов’язала своїх законодавців декларувати доходи приблизно в той же час, що і США – у 1974 році.

Тоді був створений Реєстр фінансових інтересів, у якому члени Палати громад (згодом це розповсюдилося на Палату лордів, членів уряду та низку інших службовців. – Ред.) мали задекларувати так звані «фінансові інтереси» у разі, якщо вони перевищували 1% від заробітної платні. Перелік цих інтересів кілька разів доповнювався та уточнювався. Зокрема, це відбувалося у 1996, 2002 та 2005 роках.

У Великій Британії система декларування є частиною політики етичних стандартів у державному секторі, а не інструментом боротьби з корупцією. Тому кримінальна відповідальність за неподання декларацій не передбачена, однак система покарань все ж таки існує – «ухилянта» карають фунтом: йому просто перестають платити заробітну плату.

У країні, де державні службовці звикли жити за зароблені гроші, це досить відчутний стимул для дисципліни. Декларації тут є відкритими і перебувають у постійному публічному доступі на відповідних сайтах.

Якогось загального правила, який би приводив декларування у різних країнах до єдиного знаменника, нема, однак воно існує в більшості сталих демократій.

Трохи окремо тут стоять Данія, Фінляндія та Швеція, де посадовці декларують свої статки добровільно. Однак слід враховувати, що саме ці країни мають один з найвищих показників довіри до влади та найнижчих рівнів корупції.

Загалом же для країн-членів Євросоюзу, точніше, для їхніх чиновників, декларування є обов’язковим. Різниця тут здебільшого полягає у тому, що не у всіх країнах ця інформація є публічною та у категоріях чиновників, які мають подавати декларації, а також у тому, яку саме інформацію має повідомити чиновник.

Наприклад, у Німеччині окремого обов’язку подавати декларацію для чиновників нема, оскільки тут це зобов’язані робити всі платники податків, незалежно від статусу, у тому разі, якщо людина отримує, окрім заробітної плати ще й додатковий дохід. Якщо ж доходи обмежується лише зарплатнею за основним місцем роботи, декларацію подавати не потрібно ні простому двірнику, ні канцлеру.

Депутати та державні службовці, яких у Німеччині надзвичайно багато (ця система досить складна, однак до категорії державних службовців тут належать навіть вчителі) мають від своєї роботи на державу настільки великі преференції, що дуже рідко ризикують набрехати податковим органам, тому у разі додаткових заробітків, якщо вони не суперечать закону, декларації подають дисципліновано.

Однак ці документи є конфіденційними й не перебувають у публічному доступі. Публікуються відомості лише про членів Бундестагу, та й то у дуже урізаному вигляді. За неподання або невірогідність даних німець ризикує втратити роботу і всі стимули від держави, найважливішими серед яких є пільгове медичне обслуговування і висока пенсія. Крім того, передбачені досить великі штрафи, тому порушення у цій царині в Німеччині – явище виключно рідкісне.

У ментально та історично близькій до нас Польщі свої статки зобов’язані декларувати більшість державних службовців, які виконують функції держави та займають ключові посади як на національному, так і на регіональному рівнях. Наприклад: члени уряду, депутати, керівники центральних офісів, керівники місцевих органів влади тощо.

Вони декларують також майно своїх найближчих родичів, як це було і у нас до великої війни. Це також стосується й одного з наших хоч і маленьких за розміром, однак великих за силою підтримки союзників – Латвії.

Декларації перебувають у публічному доступі, а за їх неподання чи подання неправдивих відомостей передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність.

У ще одній нашій відданій союзниці – Литві – ситуація схожа, однак тут є дещо від британського досвіду – декларуються як активи та доходи, так і приватні інтереси.

Обов’язок їх декларувати ухвалили у 1993 та 1996 роках відповідно, а стосується він як політиків, так і більшості державних службовців. Дані щодо більшості з них є публічними, винятки існують лише для деяких категорій, наприклад, для оперативних співробітників поліції. Покарання за неправдиві відомості та неподання декларацій також стандартне – штраф або кримінальна відповідальність. Причому останнє досить суворе – до восьми років.

Схожа ситуація і в інших країнах Євросоюзу, оскільки декларування в них запроваджено на основі Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи про кодекси поведінки для публічних службовців, ухвалену в травні 2000 року.

Цим документом пропонувалося на законодавчому рівні закріпити обов’язок посадовців декларувати під час призначення на посаду свої статки, межі своїх інтересів та їхнє походження.

Положення про декларування є також частиною Конвенції Організації Об’єднаних Націй щодо боротьби з корупцією, яку Україна ратифікувала в жовтні 2006 року. Перші ж закони у старій Європі щодо обов’язку декларувати свої статки ухвалили Італія та Іспанія у 1982 році, ще задовго до цих рекомендацій, однак вони, без сумніву, були стимулом і прикладом для інших.

Загалом же вимоги щодо декларування майна, за даними Світового банку, існують у 150 країнах світу. У деяких з них, це, звісно, досить формальна процедура, однак нас більше цікавить ситуація у Європі, США та Великій Британії, на які рівняється якщо не влада України, то, принаймні, більшість її народу.

Що стосується покарань, то найжорсткіше серед демократичних країн за невірогідні дані та неподання декларацій карають у Сінгапурі – тут усе майно чиновника чи політика, походження якого він не зміг пояснити, просто конфіскують на користь держави. Може, це й суб’єктивно, однак цей метод видається найефективнішим. За умови, звісно, якщо у країні панує верховенство права, як це є у Сінгапурі.